Тепер не знаю куди йти,
стою, повітря хапаю ротом,
i вже в мене нема мети,
неначе паралізувало током,
ще вчора летів немов на крилах,
щоб посмішку її побачить,
сьогодні i кроку зробить не в силах,
нічого мої почуття не значать,
спустошена, скалічена душа,
холодна i люта там зима,
безвихiд там i темнота,
а на очах бриньчить сльоза,
від болю що серце навпіл крає,
бо в ньому любов жива,
і серце ще не знає,
що ця любов випита до дна,
яскрава зірка її згасає,
а воно дурне чіпляється за неї,
із грудей рветься,
не може жити без неї,
безжалісно за неї б'ється
i кров’ю умивається, за нею,
не можу вирвати я любов із серця,
що спричиняє нестерпний біль,
занадто близько я до серця,
кохання це пустив,
занадто глибоко в душі,
живе надія в самоті,
занадто щось стискає груди,
рвуть серце почуття занадто люті,
не можу я тепер йти,
стою, хапаю повітря ротом.