Дівчино, образи незримі
Мені являються вві сні,
Зірниці в небі лебединім,
Дощі пахучі навесні.
І ти, поміж волошок синіх,
Серед квіток пахучих злив,
Моя одна, моя єдина,
Прекрасна, та, якою снив.
Ти, як прекрасна квітка навесні
Мене чаруєш красою неземною,
Ночами бачу я тебе ввісні,
В човні, під зорями пливемо ми з тобою.
Ці очі я впізнав би серед тисячі чужих,
Ці губи, ніби дика лісова малина,
Три слова я у відповідь хотів би чути з них,
Три слова, без яких не може жити будь-яка людина.
Світ ще не придумав всіх тих слів,
Які готовий я тобі сказати,
Давно не бачу я без тебе снів,
Навіки моє серце ти змогла забрати.
І навіть, якщо моє кохання невзаємне,
Якщо моя любов не буде щастя мати,
Знай, що десь на світі є людина,
Яка завжди тобі може сказати
"Я тебе кохаю"
Тепер не знаю куди йти,
стою, повітря хапаю ротом,
i вже в мене нема мети,
неначе паралізувало током,
ще вчора летів немов на крилах,
щоб посмішку її побачить,
сьогодні i кроку зробить не в силах,
нічого мої почуття не значать,
спустошена, скалічена душа,
холодна i люта там зима,
безвихiд там i темнота,
а на очах бриньчить сльоза,
від болю що серце навпіл крає,
бо в ньому любов жива,
і серце ще не знає,
що ця любов випита до дна,
яскрава зірка її згасає,
а воно дурне чіпляється за неї,
із грудей рветься,
не може жити без неї,
безжалісно за неї б'ється
i кров’ю умивається, за нею,
не можу вирвати я любов із серця,
що спричиняє нестерпний біль,
занадто близько я до серця,
кохання це пустив,
занадто глибоко в душі,
живе надія в самоті,
занадто щось стискає груди,
рвуть серце почуття занадто люті,
не можу я тепер йти,
стою, хапаю повітря ротом.
… Моє серце любові жадає,
А свідомість за ним не встига,
Як дарунок Тобі, моє кохання,
Що у серці моїм розцвіло.
Хай воно пломеніє яскраво,
Зародилася легкість в душі,
Подаруй ж мені щастя, коханий,
І з цілунком своїм - надішли.
Я від того
дарунку розтану,
Тебе буду нестримно любить,
Подаруй мені посмішку – гарну,
Подаруй свою ніжність, на мить
Розділи
Додаткові
Друзі сайту